Є така професія – захищати Батьківщину! Це не з книжок, фільмів чи газетних публікацій добре знають в родині Грушків, де вже третє покоління військових
Офіцерська честь, військовий вишкіл, статут для офіцерів запасу майора Івана Федоровича Грушки та полковника Олега Грушки не порожні слова. Продовжив сімейну династію й внук Назар. Батько і син брали участь в антитерористичній операції на сході України. За мужність та відвагу Грушки нагороджені військовими відзнаками. Нині Назар – курсант Одеської академії сухопутних військ.
Олег Грушка зізнається, що завжди мріяв бути військовим як батько, й гордий, що сам обрав цю професію. А ще щасливий, бо служив під командуванням генерал-майора Сергія Кульчицького, який був не тільки його командиром, а й справжнім другом, якого називав старшим братом. «Це була мудра та багатогранна особистість, він виховував підростаюче покоління власним прикладом, не задумуючись жертвував собою, на ділі показав, що значить захищати Батьківщину, – наголосив мій співрозмовник.
За мужність та героїзм генерал-майор отримав вищу державну нагороду-орден «Золота зірка». На жаль, посмертно. Він належить до тих людей, яких знаєш недовго, але вони залишають слід на все життя. Здавалось, він заворожував своїм орлиним поглядом, який пробирав до глибини душі. Нині пану Олегу бракує його мудрих порад.
Доля звела Олега Грушку з Сергієм Петровичем у 2005 році. С. Кульчицького призначили командиром 2-ї окремої Галицької бригади Західного територіального командування внутрішніх військ МВС України, яка дислокувалася у Львові, де Олег Грушка був начальником штабу.
Сергій Кульчицький був вимогливий, справедливий командир, який вимагав від підлеглих дисципліни та дотримання військового статуту, а ще дуже скромним, ніколи не користувався своїми привілеями. Два роки, поки не мав квартири, жив у кабінеті.
Дитинство майбутнього генерал-майора та його молодшого брата Ігоря пройшло у військових містечках різних гарнізонів, що сформувало в Сергія Кульчицького мрію стати офіцером. Він народився в місті Веймар, де на той час в Групі радянських військ у Німеччині проходив службу його батько, офіцер Збройних Сил СРСР, виходець із села Чорнокінці Тернопільської області. Був прикладом для бійців та офіцерів у військовій виправці, стрільбі, підтягуванні на перекладині та віджиманні.
Після закінчення 8-го класу Сергій Кульчицький подав документи в Уссурійське суворовське військове училище, яке закінчив у 1981 році. 1985-го у званні лейтенанта закінчив з відзнакою Далекосхідне вище загальновійськове командне училище, де навчався у підрозділі, що готував офіцерів морської піхоти. Для проходження служби був скерований за Полярне коло в селище Печенга Мурманської області. Добрий сім’янин, люблячий батько та душа компанії.
Сергій Кульчицький військову кар’єру розпочав морським піхотинцем, через що воєнну справу знав краще, ніж будь-який офіцер внутрішніх військ. Багато читав військової літератури, вивчав воєнні стратегії визначних полководців, а потім це впроваджував на практиці. Завдяки йому в Галицькій бригаді, вперше у внутрішніх військах, появилися психотренінговии комплекс і мультимедійний тир, в якому можна було стріляти бойовими патронами. Потім – відео-спостереження, щоб військовий міг спостерігати за обстановкою в машині, коли перевозять спецконтингент. Бойова техніка у нього завжди була в порядку.
1985 року Кульчицький розпочав службу командиром десантно-штурмового взводу 876-го окремого десантно-штурмового батальйону 61-ї окремої бригади морської піхоти Північного флоту СРСР. З 1989 по 1991 рр. обіймав посаду заступника командира з тилу – начальника тилу, з 1991 по 1992 рр. – начальника штабу – заступника командира 876-го ОДШБ 61-ї бригади морської піхоти.
Після розпаду СРСР 1992-го року капітан Кульчицький не присягнув на вірність Росії, а переїхав до Тернополя, де розпочав службу у Національній гвардії України. Служив також на різних командних посадах у Криму, в Івано-Франківську, а потім Львові.
У різні роки був заступником начальника управління Західного територіального командування внутрішніх військ МВС України та начальником управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління внутрішніх військ МВС України (з березня 2014 року – Головного управління Національної гвардії України).
Командир Кульчицький, за словами Олега Грушки, особливу увагу приділяв покращенню умов проживання як офіцерів, так і солдатів. На той час стан армії був жахливий. Він старався, як міг, покращити умови проживання і офіцерів, і солдатів. У нас були одні з найкращих казарм на той час у армії. Він сам брав у руки молоток і разом з бійцями будував дах над казармою. Ліжка були дерев’яні з матрацами, а не металеві, як скрізь. У бригаді відкрили першу їдальню, де солдати ходили з підносами і вибирали, що хто бажав. На той час це було новаторство. Потім до нас приїжджали переймати досвід з інших частин. Якось приїхав директор готелю «Супутник», і був дуже здивований, що у солдатів кращі умивальники, ніж у готельних номерах.
омандир ніколи не сидів в кабінеті, і нас – своїх заступників заставляв бути серед бійців, кожному ставив задачу, яку мали виконати.
– Скільки служив у війську, такого не пам’ятаю, щоб хтось старався своїм підлеглим надати житло, – продовжує пан Олег. – В Івано-Франківську на посаді командира частини він зумів «вибити» земельну ділянку, домовився з бізнесменами, які дали матеріали, побудував п’ятиповерховий будинок для військовослужбовців свого батальйону. Отримання квартири їх заохочувало до служби в армії. Прапорщики і офіцери уже власними силами робили ремонт.
Мій співрозмовник констатує, що у командира Кульчицького був свій погляд на багато речей. Він був переконаний, що офіцер має дбати про солдатів, піклуватися не тільки про їх фізичну підготовку, але й про стан душі. С. Кульчицький першим дозволив священникам бувати у бригаді, відправляти Богослужіння у капличках, за що церква неодноразово його нагороджувала грамотами.
Він весь час працював над собою. На столі у кабінеті лежали книжки, мемуари воєначальників, вивчав їхній досвід. Потім дискутував з підлеглими, щоби можна було щось перейняти для вдосконалення українського війська. Переконував, що наше військо має відрізнятися від радянського, треба над цим працювати, його модернізовувати. Часто повторяв: в нас є держиморди, а державних мужів немає. В іншому випадку вони б думали про людей і діяли по державному.
– Я багато чого у нього навчився, – каже наш краянин. – Переконаний, що якби був живим, то приніс багато користі Україні. Він був генератором ідей. Ввечері посидить, подумає, а зранку вже розповідає цікаві ідеї. Ми з ним могли бути не згодні, але він вмів переконувати, що це буде корисним на перспективу. Його задуми завжди збувалися. Коли в армію стали брати контрактників, одразу сказав, як можна їх заохотити, щоб йшли служити, зокрема, забезпечити їх комфортними умовами проживання.
У 2009 році полковник Олег Грушка вийшов на пенсію, однак не надовго:
– В 2010-ому приїхав Петрович до мене в Сокаль. Зустрівся з районним керівництвом і уклав угоду про співпрацю Сокальського району з другою окремою Галицькою бригадою Західного територіального командування внутрішніх військ
МВС України, яка дозволяла скеровувати призовників – мешканців Сокальщини туди на службу. І мені сказав: «Хватить відпочивати. Призивайся на службу». І я знову повернувся в армію. Служив в Золочеві, а він у Києві.
Потім був Майдан. Сергій Кульчицький один з перших генералів, хто вийшов до учасників акції протесту, відчував себе розгублено. Не розумів проти кого їм наказали вишикуватися. До нього вийшли священник, професор і вчителька. Тоді він сказав: «Ми ж воюємо проти своїх дітей, батьків, проти народу». Після цього офіцерів поставив у першу шеренгу, а солдатів – у другу. Свій наказ пояснив тим, що солдат призивався на строкову службу, а офіцери – на все життя. Тож нехай вони стоять попереду, і будуть разом з народом. За це тодішній міністр О. Захарченко викликав його «на килим», бо порушив усі інструкції та накази зверху. Але він не боявся, бо був переконаний у своїй правоті.
Навесні 2014 року, з початку російської агресії, генерал-майор Кульчицький брав активну участь у створенні першого добровольчого підрозділу, сформованого з добровольців Самооборони Майдану – 1-ого резервного батальйону Національної гвардії. Разом із підготовленими ним резервістами вирушив у район проведення антитерористичної операції на Схід України. Від першого дня був разом зі солдатами жив у наметі, їв, бувало, сам і готував. Заслужив чималу повагу у бійців, які називали його «батею».
Заставляв усіх відпрацьовувати тактику бою, наголошуючи, що не хоче бути командиром похоронної команди. «До чого весь героїзм, якщо вас перестріляють як зайців», – наголошував він.
Загинув генерал-майор 29 травня 2014 року під Слов’янськом в зоні бойових дій, під час антитерористичної операції. Повертаючись з району гори Карачун, гелікоптер, на борту якого він і ще 11 військових перебували, був підбитий проросійськими терористами. Це був його четвертий виліт на Карачун і останній день перед відпусткою.
Напередодні він зателефонував своєму другові Олегу Грушці, планували зустрітися в суботу у Львові… А 29 травня повідомили сумну звістку, що його не стало… «Ми в це не вірили до останнього. Усі розуміли, що Сергій Кульчицький був багатьом неугодним, бо мав авторитет серед майданівців, керівників держави. У ньому бачили сильного генерала, який ніколи не пішов би назад, а лише вперед. А після інтерв’ю з російськими журналістами, сміливо заявив Путіну, щоб той боявся українців, бо українська армія переможе російського агресора та дійде до Москви, практично ходив по лезу бритви. Ми переконані, що його прибрали…», – з сумом говорить чоловік.
14 червня Олег Грушка вже був на сході, невдовзі зустрів бійця Ігоря з Тернопільщини (на жаль, прізвища вже не пам’ятає), який прилетів з гори Карачун, де загинув генерал-майор, розповів, що коли Кульчицького вбили, бійці плакали як діти. Адже той був справжнім солдатом… і їхньою надією. Вони вірили, поки в командуванні є Кульчицький, їх не забудуть, не кинуть на вірну смерть. Боєць зізнався, що поклявся, що не піде на ротацію доки не збере усіх речей комбрига, які були розкидані після вибуху вертольота. І таки їх зібрав. Вони виставлені у музеї в Києві.
– Я щасливий, що зустрів цю людину у своєму житті. Це була неординарна особистість, яких нині бракує. Він любив Україну, і мріяв бачити її вільною та незалежною, а українську армію – дієздатною, бойовою, професійною та надійною. Не раз говорив: «Як треба, то помремо за Україну. Але нам ще рано помирати…» На жаль, смерть уже чатувала за ним, – сказав Олег Грушка.
Друзі, однополчани, бойові побратими Кульчицького у день його народження збираються на Личаківському цвинтарі у Львові, аби вклонитися бойовому генералові та своєму другові, який загинув як справжній солдат…
Любов ПУЗИЧ.
