Головна Військо Юрій КОВАЛИК: «ВАЖКО ВТРАЧАТИ ПОБРАТИМІВ…»

Юрій КОВАЛИК: «ВАЖКО ВТРАЧАТИ ПОБРАТИМІВ…»

Юрій Ковалик
Юрій Ковалик

Громадський активіст, а нині захисник України сокальчанин Юрій КОВАЛИК побував вдома у від­пустці, а минулого понеділка повернувся до по­брати­мів з батальйону оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького. Разом з ними він брав участь в бо­йових діях в районі проведення АТО. Нині їх доля звела знову, і знову вони воюють проти того ж самого ворога – російського агресора.

В інтерв’ю сокальчанин розповів, що спонукало його піти до війська, наскільки змінилось його життя та чим займається підрозділ, в якому він служить. Про це та інше далі…

 

– Пане Юрію, коли вирішили для себе, що підете до вій­ська?

– Ще у 2014 році, коли рашисти почали захоплювати Крим. Був в АТО. У 2016 році демобілізова­ли. У мирному житті працював водієм-далекобійником у Європі. З початком повномасштабного вторгнення рашистського загарб­ника, не вагаючись, зв’язався з побратимами нашого батальйону імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького. Домовились про зібрання у Києві в частині. 27 лютого 2022-ого вже був у столиці та отримав зброю. По-іншому бути й не могло. Наш батальйон складався з 80 відсот­ків хлопців, котрі були в ньому з 2014-ого. Ми один одного знали, тож нам було набагато легше.

– Пане Юрію, в Сокалі Вас знають як громадського ак­тивіста, правдолюбця, пат­ріота… Ці риси характеру допомагають чи шкодять під час служби?

– По різному бувало, все зале­жить від командування. Є такі командири, котрі розуміють кри­тику, дослуховуються до порад, до думки інших. А є навпаки, що можуть вигадувати різні покаран­ня. Але наш підрозділ, як один кулак. Ми один за одного горою, а проти 25 хлопців нічого зробити не зможуть. Ми знаємо точно, що далі «нуля» не пошлють.

– На якому напрямку фрон­ту обороняли Україну? Як нині виглядає ситуація?

– Наш батальйон з перших днів брав участь у боях за місто Київ. Потім був схід, Студенок, Ярова, Соснове, Білогорівка, Кремінна… На жаль, у цих боях загинуло багато побратимів. Пам’ять про них та їхні подвиги буде жити віч­но. На початках було дуже важко. Наша артилерія практично не працювала, не вистачало боє­припасів, зараз ситуація покра­щилась, хоча і москалі вибрали для себе пріоритетні напрямки
і зібрали на них більше сил.

– Чи забезпечені наші захис­ники продуктами, аму­ніцією, чи мають достатньо зброї та боєприпасів? У чому відчу­вають потребу?

– Продуктами забезпечені. Це тушонка, крупи, картопля, але це ще треба мати, де приготува­ти. Під кулями на «нулі» багато не наготуєш. Але наші сокальча­ни-волонтери неймовірні. Разом з побратимами щиро дякуємо їм за це. Ми практично завжди мали готову їжу, яку треба було тільки розігріти.

Амуніція практично також на волонтерах. Завдячуючи їм має­мо тепловізори, автомобілі, квад­рокоптери, планшети, генерато­ри, старлінки…

Зброя і боєприпаси є, але не в такій кількості, в якій би хотіло­ся. На мою думку, зараз йде на­копичення озброєння для май­бутнього контрнаступу. Щодо потреб, то вони є у всьому, чим допомагають волонтери. Щось десь згоріло, чи підбили, чи вийшло з ладу. Це війна…

– Пане Юрію, як рік повно­масштабної війни змінив осо­бисті погляди та життєві цінності?

– За цей важкий рік зрозумів, що найцінніше – це людське жит­тя. Бо дуже важко втрачати по­братимів, які з тобою пліч-о-пліч нищили ворога. Надзвичайно приємно бачити вдячні обличчя українців у визволених селах чи містах. А найголовніше – це щас­ливе майбутнє наших дітей. Маю велику підтримку своїх найрідні­ших – дітей та батьків. Донька Анастасія приїздила до мене у зону бойових дій. Вся в тата.

– Чи на воєнних дорогах зус­трічали земляків? 

– Звичайно, що зустрічав, неодноразово. Зустрічі були короткими, але приємними.

– Чим будете займатися після нашої перемоги?

– Перш за все, поїду на море. Відпочину, а далі візьмуся за свою улюблену справу. Буду по­дорожувати і працювати, можли­во навіть і в США.

– Сокаль та сокальці, як і усі міста України та українці стали надійним тилом для ЗСУ. Як на Вашу думку, зміни­лося наше місто після повно­масштабного вторгнення? Яким бачите його розви­ток в майбутньому?

– Як змінилось місто? А ніяк… Як був Сокаль містом у ямі, так і залишився. На днях прочитав у фейсбуці допис одного депута­та про збір коштів для озеленен­ня центру Сокаля. На мою думку, це недобрий жарт. У Сокаль потрібно залучати інвесторів. Це і робочі місця, і дохід у бюджет громади. Без залучення інвесто­рів, наше місто в майбутньому може перетворитись на смт.

Але зараз це ще не на часі… Спершу потрібно перемогти во­рога. Вірю, перемога не за гора­ми. Нині український народ відстоює себе як націю, бореться за право бути і жити… Ми захи­щаємо свою землю, свою свобо­ду, свою державу. Це усвідом­люють усі, навіть діти. І усі, чим можуть і як можуть, підтримують ЗСУ і вірять у них. І це дає укра­їнським захисникам велику моти­вацію, бо ми знаємо, що воюємо за своє щасливе завтра, за майбутнє своїх дітей…

У перші місяці повномасштаб­ного вторгнення, коли ми деоку­повували населені пункти під Києвом, друзі та волонтери кинули клич про збір коштів для прид­бання автомобіля для нашого підрозділу… Без авто на «нулі» дуже важко. Кошти зібрали дуже швидко. Принагідно, хочу подяку­вати всім волонтерам, сокаль­чанам, друзям з-за кордону за допомогу та підтримку.

– Дякую за розмову. Низький уклін Вам та усім нашим українським захисникам, які боронять рідну землю та захищають кожного з нас. Слава Україні!

Розмову записала Любов ПУЗИЧ.