Мов коштовну перлину, як вишуканий смаколик, як океан, повний краси, в який не терпиться зануритися, а занурившись, торкнутися самої істини, – тримаю в руках нову книгу Любові Бенедишин… В творчому доробку нашої сокальської поетеси, котра, до слова, є головою Сокальського літературно-мистецького об’єднання «Колос», вже понад десять поетичних збірок, і кожна з них – це подія для шанувальників її творчості (мистецького генія). Всі ці книги викликали захоплення в читачів і зібрали схвальні відгуки авторитетних літературних критиків, таких як Ярослав Чорногуз, Левко Різник, Богдан Дячишин, Ігор Фарина, Петро Сорока та ін.
І ось «Дарунок Сізіфа»…
Нефрити, смарагди,
рубіни, опали…
Поети
найкращі слова розхапали.
І навитягали
найвдаліших рим,
неначе перлинок,
з висот і глибин.
А в мене врожай…
То зело, то полова.
Бадилля таке,
що ні в суп, ні на дрова.
Каміння збираю:
гора на межі.
Дарунок Сізіфа
тулю до душі…
Ким є для Любові Сізіф? Мучеником, котрий приречений викочувати важкий камінь на вершину гори, чи ангелом, котрий спонукає, незважаючи на помилки, падіння, втрати, знов і знов двигати свій камінь догори, до омріяної вершини?
В анотації до своєї книги авторка пише: «Дароване Богом життя – прекрасне, дивовижне, сповнене віри, надії та любові… Однак, на жаль, ніхто в світі не застрахований від розпачу, смутку, розчарування. І буває, складно не втратити високі орієнтири Добра, Людяності… У мить, коли вкотре мовби опиняєшся біля точки відліку і всі подальші зусилля здаються марними, – на допомогу приходить Він, наполегливий ангел з незвичним ім’ям… Сізіф».
Він бере за руку і…
«Ти ж бачила небо!
Ти ж вірила вчора!» –
Від розпачу й поту осліп
І знову штовхає мене угору
Мій втомлений ангел Сізіф.
Дуже влучну аналогію підмітив у своїй передмові до книжки Петро Шкраб’юк, письменник, доктор історичних наук: «Чи це не нагадує нам Україну? Скільки разів здобували Незалежність – і втрачали. Згадаймо: Хмельниччина, Гетьманщина – і Руїна… Українська Народна Республіка 1917-1921 років – і руїна. Відтак нечувані репресії, Голодомор, втрата етнічних територій…
І знов усе спочатку. 30 червня 1941-го – віднова Української Держави у Львові – і втрата. Звірства нацистів. 1991 року майже викотили камінь на вершину – і вкотре (через двадцять вісім літ існування державності!) небезпека: чи не загубимо її? Чи наново не почнемо свій Сізіфів труд?..»
До надії – кілька кроків:
Повернути віру й спокій,
Не згубити шанс…
Громадянське звучання червоною ниткою пронизує творчість поетеси. Це яскраво видно в першому розділі книги (а всього їх шість) «Лунитривожний рикошет…». Любові болять проблеми і біди України, бо вона плоть від її плоті – справжня українка!
Гібридна, бридка,
пеклом проклята,
(Колись не змовчить…
все розкаже нам)
Німіє, брехнею уражена:
їй вибухи – як знаки оклику!
Голодна, брудна, приголомшена,
Оглушена «буками», «градами»
Гопосить полями кривавими
Неназвана…
Неоголошена…
Сьогодні, коли Україна вкотре у небезпеці, патріотичне слово правди на вагу золота! Новини з фронту – мов цунамі, Як і десятки літ назад… А пам’ять брязне орденами І безпорадно – на парад.
Блаженні… балагани… блоги…
І душить правда правду: цить!
І День (чиєї?) Перемоги
Чомусь не радує… болить.
Ще одна страшна сторінка в історії нашого народу – голодомор. Неможливо без сліз читати вірш, який, впевнена, ввійде у скарбницю української поезії:
У неї немає сліз…
У неї немає слів…
Лише необмежений розпач, що давно заковтнув те останнє нестерпне бажання: їсти.
…На підвіконні
догорає свіча.
А неприкаяна душа
моїми сльозами вмивається,
побивається,
що не може той хлібчик
забрати з собою.
Яким непересічним талантом треба володіти, щоб в кількох рядках висловити всю трагедію українського народу!
Поезія Любові Бенедишин – не просто гра слів і не лише багатство римування, це – глибини осмислення порухів душі і почуттів, слова і думки, подій минулого і сьогодення, це прозріння, яке дарує Бог! Життєствердним висновком її творчості є те, що цей «світ – розхитаний вулик» (так, до речі, називається другий розділ книги) врятує тільки ЛЮБОВ!
Зоріють світанки за шторами, наче за гранню.
В отерплому горлі німують
важливі слова.
Доп’ю цю розпуку: усе має
краплю останню.
І тільки любов – терпелива, всесильна, жива…
Любов… Кого не манила ця одвічна Говерла почуттів?! Тож третій розділ книги має назву «Любов манила, як Говерла…» Яка чуттєвість, щирість, глибина почуттів у віршах Любові Бенедишин про кохання! Яка трепетна і ранима, романтична і лірична ЖІНКА відкривається читачеві:
Терзань душевних
муки безгомінні, –
і рвуться в небо
звуки чарівні.
Моя любов,
як скрипка Паганіні,
останній
сповідається струні.
Кохання здатне піднести до вершин насолоди і скинути у прірву страждань:
Печаль безголоса…
Мовчання безсиле…
З-за обрію – луни,
за хвилею хвиля.
Приходять світанки,
запитують, де я.
Чекаю з ніколи
свого Одіссея…
Але справжнє почуття, мов дарунок Сізіфа, відроджується знову:
Ти поруч!
Спасибі за сина.
Й за доньку, спасибі,
коханий!
Непогасний вогонь любові осяває життя цієї неординарної жінки. Він допомагає бачити дивовижне і незвичайне в повсякденному житті. Пейзажі, краса природи, змальовані поетесою в наступному, четвертому, розділі «Вишневій завії навстріч…» зачаровують неповторністю і свіжістю метафор: «…летіли в неоновий світ сніжинки блакитні й рожеві…», «Ліси здійняли ввись дубові гребені, розчісують кошлату вовну хмар», «Сумує черешня: порвались коралі…», «Сад листки рахує, хмурить сизі брови: ви вночі не змерзли, яблучка зимові?..»
Звучить, наче музика! Кажуть, архітектура – це музика, яка застигла. Поезія ж – музика, котра промовляє не звуками, а словами:
Жага квітуча,
жура лелітна…
Ще грає вітер
на лютні літа:
лади елегій,
громи рапсодій…
І крає серце
одна з мелодій.
З якою любов’ю описана Любов’ю ця квітуча жага, лелітна журба, але, звичайно ж, і тут присутній Сізіф:
То весен пізня насолода, то ранніх зим скорбота… Розвій… Занепад… У Природи –Сізіфова робота?
І вся оця безкінечна Сізіфова робота покликана для дзвінкого дива, ім’я якому ЖИТТЯ, і в передчутті якого, наперекір невдачам і стражданням, живе світ.
«Передчуття дзвінкого дива…» – передостанній розділ нової книги поетеси, де вона привідкриває завісу магії творчості.
Світ захлинається в журбі.
Час креслить віхи косо-криво.
Не роззирайсь. Воно в тобі –
Передчуття дзвінкого дива.
Останній розділ «Пазлики» складається з чотирирядкових мініатюр-катренів – вишуканих, містких, повчальних.
Шляхами горбатої дійсності
Гарба «нічиєї» доби.
З висот Революції Гідності –
У тиху ковбаню ганьби.
Або такий:
Сортую цінне:
Дари, таланти…
Все в світі змінне.
Любов – константа.
Слушно Петро Шкраб’юк зауважив у передмові, що серед плеяди поетів-сучасників «Любов Бенедишин вирізняється своїм небуденним, часто іронічним, голосом, глибиною й темпераментом. Вона -самодостатня. І цілком оригінальна».
Ось як сама вона, на мою думку, окреслює свій шлях у творчості, в світі, як бачить себе, а можливо, й свою місію:
Оздобить слава перлами корито, Натре до блиску саморобний німб. Усі спішать кудись несамовито, Підкорюють зачовганий Олімп.
…А ти сиди в не-затишку своєму, В тіні мовчання – вже сама як тінь -І душу потрясай: до сліз, до щему До крику, до осяянь, до прозрінь…
Любов Бенедишин вдячно прийняла Сізіфів дарунок – непересічний поетичний дар, котрий допомагає їй осягати все нові і нові творчі вершини, однією з яких є її нова книга «Дарунок Сізіфа», зустріч з якою, впевнена, не залишить нікого байдужим і подарує незабутні враження від «дзвінкого дива» поезії.
Галина АДАМЧУК,
викладач Сокальської дитячої школи мистецтв ім. Віктора Матюка.
Р. S. Збірку поезії Любові Бенедишин «Дарунок Сізіфа» можна придбати у Сокальській крамниці «АВС».
