У липні 1944 р. німецькі окупанти, які впродовж чотирьох років тримали репресіями в страху, в горі та в біді, українське населення, поспішно залишили забузьку землю. На їх місце прийшов новий окупаційний режим. Коли фронт відійшов на захід, по річці Західний Буг відновили кордон. Село Старгород ввійшло до Грубешівського повіту, Люблінського воєводства. Представники радянської влади, військові допомагали полякам насаджувати промосковську комуністичну владу. В селах з’явилися підозрілі люди. Вони ходили, нишпорили, винюхували, випитували чи нема тут чужих. Ночами через Буг переходили повстанці, також втікали хлопці з Волині, щоб не попасти в армію. То ж часто в села заходили прикордонники з с. Жджари, робили спільні облави загони НКВС і солдати польської армії та міліція. Після таких наскоків гинуло чимало людей, багатьох заарештовували.
В угринівскому лісі знаходилася сотня УПА. Мешканці сіл допомагали повстанцям. Наближався Великдень. Старгородці зібрали харчі, одяг, тютюн, картоплю і мали відправити все в домовлене місце – в ліс у продуктові ями.
Зі спогадів Івана Опульського (1927-2005 рр.):
– У Великодню п’ятницю, вдосвіта, завантажили підводу. Четверо хлопців рушили в дорогу. Коли вже від’їхали від села, то почули шум з боку Шихторів, побачили вершників, які наближалися до Старгорода. Основ-на група просувалася до села, а інша повернула в їхню сторону. Добре, що в цей час підвода була в закритій місцевості, то вони встигнули викинути мішки, клунки з продуктами, залишивши тільки з картоплею, і рушили далі, у бік Войславич. Їх наздогнали радянські військові, зі загону НКВС. Завезли у Войславичі, кинули в льох, що біля церкви. По одному водили на допит. Допитували, але ніхто нікого не здавав, били, відливали водою і знову допитували. Після обіду приїхали батьки і впросили старшого за горілку і закуску відпустити хлопців.
Вдома дізнався про сумну звістку, що в селі Городиловичі вбили багатьох людей. Серед них були брати Михайло і Василь Поповичі, яких добре знав, бо приходили до родичів у Старгород. Разом бавилися, а в роки війни товаришували.
А зі с. Тудорковичі прийшла страшна новина. З розповіді Ірини Опульської (жительки м. Бучач):
Старшого брата Володимира в 17 років німці забрали на роботу в Німеччину. Після війни повернувся додому. Тривало українсько-польське протистояння. Він пішов у сотню УПА. Ввечері, перед Великодньою п’ятницею (мав завдання переправити два карабіни), відвідав родину. Переночував і раненько вирушив назад. Підійшов до лісу і його побачили озброєні люди. На польській мовi дали команду зупинитись. Але він метнувся в сторону і був прошитий автоматною чергою. Вбитого хлопця привезли в село і кинули біля церкви. Якраз виносили плащаницю і облавники розпитували, хто це. Всі мовчали, бо розуміли, якщо скажуть, то постраждає сім’я повстанця. Хоронили юнака на Великдень. Зійшлося все село і люди з найближчих сіл. Такими були Великодня п’ятниця і Великдень 1946 року.
Володимир ОПУЛЬСЬКИЙ,
с. Старгород.
