“ВОНИ ЖИВУТЬ НА НЕБЕСАХ…”
У с. Муроване ще не встигли оговтатись від втрати зовсім ще юного воїна Юрія Огородника, як з фронту прийшла ще одна невтішно звістка. У смт. Березнегувате Баштанського району Миколаївської області 8 липня 2022 року при виконанні бойового завдання загинув 41-річний житель Мурованого Ігор ОСТАП.
Попри вкрай важку втрату, дружина воїна п. Мирослава погодилась особисто поспілкуватись і розказати про життя Ігоря.
– Розкажіть, як ви з Ігорем зустрілись? Як складалось ваше подружнє життя?
– Ми ходили в одну школу. Я була в сьомому класі, коли переїхала до Мурованого. Просто знали один одного, вчилась разом з рідним братом Ігоря. Розговорились одного разу на дискотеці, ніби нічого особливого, але якась іскра між нами промайнула. А за тиждень на весілля спільних знайомих Ігор запросив мене на танець, і з того моменту почали спілкуватись. Зустрічались майже два роки. 19 липня, у нас мала б бути річниця весілля – 19 років спільного подружнього життя.
Пані Мирослава героїчно тримається і з теплом згадує, коли в день їхнього весілля ішов дрібний дощик, а друзі жартували, що то за Ігорем плачуть дівчата. Новостворена сім’я перебралась жити до Червонограда. У них народилось дві чудові донечки – Софія та Надія. Після закінчення школи Ігор Остап вчився у Львівському фаховому медичному коледжі «Монада» по спеціальності «Ортодонт», а після – працював на будові.
– Немає такої роботи якої б Ігор не вмів виконувати, треба покласти плитку, ламінат, вікна зробити, – все може, робота в нього завжди була зроблена акуратно, «комар носа не підточить», – говорить Мирослава, – Ігор був виважений у всьому і тверезо оцінював ситуацію. Робив на совість, ніколи нікому не відмовив у допомозі. Все готовий був віддати, останнє, так і життя віддав за Україну.
– Як Ігор відреагував на введення воєнного стану, чим для нього стало 24 лютого?
– Ігор був справжнім патріотом-націоналістом. Дуже цікавився історією України і політикою. Він ще у 2019 році пройшов військові навчання, щоправда тоді його так і не відправили в зону ООС. Але вже було зрозуміло, що в разі необхідності Ігор без вагань піде боронити Україну. Напередодні 24 лютого Ігор отримав повістку, і я, як кожна жінка просила, вмовляла, але він був дуже рішуче налаштований, готувався (прим. – до мобілізації), казав: «Хто, як не я? Це мій обов’язок». Вечір 23 лютого Ігор провів з важким серцем, таке враження, що його щось гнітило, був дуже схвильований, як перед дуже важливою справою. А 24 лютого о 7:20 ми підскочили від першої тривоги. Ігор завіз нас в село до своїх батьків, а сам зібрав сумку і поїхав у військкомат.
З 24 лютого Ігор Остап більше не був вдома. Пройшовши коротке навчання на полігоні він відправився на Миколаївщину, де і ніс службу медбратом.
– Як часто Ігор виходив на зв’язок?
– Один-два рази на день, деколи через день. Але він завжди старався принаймні написати повідомлення, якщо не вдавалось зателефонувати. Знав, що ми всі хвилюємось, мені або своїй мамі завжди намагався дати вісточку, що в нього все добре.
– Чим займаються ваші діти, наскільки Ігор був близьким з дівчатами?
– Нашій старшій дочці Софії у вересні буде 18 років, вони з татом мали спільний інтерес до історії та політології. Багато часу проводили разом, обговорюючи ті, чи інші події з історії України. Вона серйозно налаштована вступити до Львівського національного університету імені Івана Франка на факультет «Міжнародних відносин», готується цьогоріч стати студенткою. А молодшій в липні буде дев’ять – вона бандуристка. На день міста в Червонограді, у церкві Святого Йосафата був благодійний концерт, і наша Надя там грала. Часто грала Ігореві по телефону, він навіть побратимам вмикав. Навіть зараз вона попросила роздрукувати їй пісню «Батько наш Бандера…» і на слух підбирає ноти, бо це для тата. Їм обом важко… Кожній з них він приділяв багато уваги, гуляв разом з ними. Навіть коли була вагітна, то читав їм казки вголос… З молодшою разом вибирали самокат, Ігор навіть готував їсти дівчатам. Молодша просить татових «дерунчиків», так тільки він вмів готувати, хрумкі зі скоринкою, навіть брав її із собою на риболовлю.
– Якщо вже заговорили про риболовлю, які ще хобі мав ваш чоловік?
– Риболовля і гриби. Казав, що там відпочиває душею. Зранку на водоймі коли сходить сонце – така краса. В комірці ще є гриби, які Ігор назбирав, як відкриваю, так і згадую його. А ще був надзвичайно творчим, грав з молодшою донькою на дитячому фортепіано «Ніч яка місячна…» підбираючи мелодію на слух. І добре танцював. «Польку», «Вальс» – хто б з ним не пішов, Ігор дуже легко вів.
– Ніколи не приходило в голову змінити місце проживання, за межами України?
– Ні. Ігор завжди казав, що людині ніде не буде так добре, як на своїй землі. Були різні ситуації в житті, деколи було важко, я навіть пропонувала поїхати десь за кордон, а він завжди казав, що треба працювати на свою економіку, підтримувати Україну. Зі старшою дочкою була розмова, чи не хоче вчитись за кордоном, але вона навідріз відмовилась, мотивуючи тим, що хоче жити, вчитись і працювати тільки в Україні, підтримувати свою державу. А тепер тим більше, я хочу мати можливість навідатись до Ігоря, тому тримаємось за свою землю.
– Чи Ігор ділився своїми поглядами на закінчення війни?
– Ділився, він казав, що перемога не буде скорою, але обов’язково буде за нами. Воля дається кров’ю і життями людей. Але Ігор повторював, щоб я навіть не сумнівалась, що все буде добре. Він бачив Україну вільною. Наполягав, щоб я цікавилась новинами, не «моя хата з краю», а знати що відбувається в країні.
Пані Мирослава розповідає, як збирали посилки для чоловіка «на фронт»:
– Ігор – людина з золотими руками і золотим серцем. Ніколи не пожалівся мені на здоров’я, хоча знаю що мав проблеми з попереком. Якщо щось збирала, і йому це було не потрібно, то все одно казав: «Мені не треба, але поклади, комусь з хлопців стане в нагоді». Я пошкодила ногу і три тижні була в гіпсі, тиждень як зняли, просила щоб можливо Ігор попросився в «звільнення», але він заперечив і сказав «я сам не поїду, тільки разом з хлопцями (прим. – побратимами) на ротацію». Тепер тільки думаю, а якби я наполягла, можливо сталось би якось по іншому…
Дружина згадує багато душевних та теплих моментів їхнього спільно життя, дякує Богові за те, що мала надзвичайного чоловіка за яким була мов за кам’яною стіною. Ігор для неї був оплотом спокою, вона знала, що щоб не сталось, її Ігор вирішить всі проблеми.
– Я тільки молюся і прошу у Ігоря щоб він дав мені хоч трошки своєї сили, щоб була такою ж сильною як він. Щоб змогла втілити в життя те, що ми задумали, підняти дітей. Я мушу це зробити, мушу, щоб не образити його пам’яті. Я пишаюся Ігорем, його називають Героєм зараз, а для мене він завжди був Героєм, і в цивільному житті. Я дякую, за те, що ці 19 років була щасливою. Говорю своїй молодшій дочці, що є добро і зло, і на небесах теж потрібне добро, тому нашого тата і взяли на небо, тепер він небесний воїн.
Ігор Остап ніколи не був осторонь життя своєї країни, тому надзвичайно важливо пам’ятати ту жертву, яку він приніс для нашої волі та свободи. Він не хотів бути Героєм, але він ним став, закарбував своє ім’я в історії Белзщини і України. Хай пам’ять про Ігоря Остапа, та інших загиблих Воїнів живе в пам’яті нашого народу. На останок нашої розмови пані Мирослава додала, що завжди після слів «Герої не вмирають!», їй хочеться додати «Вони живуть на небесах!». І це дійсно правда, вони живуть в наших серцях, в нашій волі і в непереборному дусі нашої невмирущої нації! Тож, шануймо їх!
Слава Україні! Героям Слава!!!
Слава нації! Смерть ворогам!
Матеріал підготувала Юлія СТАРОДУБ.
