Головна Історія ІВАНЬКИ – НАША НАЦІОНАЛЬНА ПРОЩА

ІВАНЬКИ – НАША НАЦІОНАЛЬНА ПРОЩА

І сотвори їм «Вічную пам’ять»… Як завершальний акорд панахиди, як останнє прощання на межі зем­ного і вічного, ця мелодія «Вічної пам’яті» здатна так глибоко, драма­тично проникнути в людську душу, що здається ми уже торкаємось тієї великої Господньої таїни, в якій захована причина людської земної тимчасовості і небесної вічності.

Торкаємось душ тих полеглих воїнів, які тілом спочивають тут, біля нас, у братській могилі, а душі їхні витають над нами в небесних висотах, в тій духовній субстанції, де Всевишній утверджує нашу генетичну пам’ять – генетичний код української нації.

Роздумуючи над тими поминаль­ними заходами, вдивляючись у ту братську могилу, торкаючись тієї таїни потойбічності, намагаєшся якось глибше заглянути у сенс людського буття, людського… кри­вавого співіснування.

Хто ми на цьому загадковому ко­раблі-планеті, який називаємо Зем­лею? Яка місія людства, зокрема, і нас – українців – на цій Землі, у цьому грішному і святому світі, і яка роль цих теперішніх іваньків­ських духовних заходів для нас, нині сущих, для нашої країни в майбутньому?

Всю історію людства супровод­жують безперервні війни – кров і сльози, страждання і співчуття, лю­бов і ненависть, заховуючи все це в глибинах людської пам’яті, і ніби нагадуючи нам, що шлях людсько­го існування вистелений людськи­ми кістками і орошений кров’ю, і все це ніби заради людського щас­ливого існування.

І у цій загальнолюдській незбаг­ненній стихії, в боротьбі проти злих сил несе свою історичну ношу, за­кривавлює свій шлях і Україна. Впродовж багатьох віків, намагаю­чись здобути волю, протистояти ворожим зазіханням, Україна ви­мушена жертвувати найкращими своїми синами і дочками – «Смер­тю смерть подолав».

Жертовна кров не зникає, вона за власними законами лягає у гени живих поколінь, як пам’ять про жертви, як обов’язок, як містичний чин оберігати і утверджувати ті ідеї, за які була пролита кров минулими поколіннями нашого народу. І цей чин, як гарант міцної держави, сто­сується кожного наступного поко­ління.

І цьогорічний чин поминання па­м’яті героїв УПА на іваньківській землі, що зібрав до себе багато люду з усіх навколишніх сіл і міст, є не тільки згадкою про історичне минуле, це поминання і сьогодніш­ніх героїв, що кожного дня жертву­ють своїм життя, кладуть свої го­лови за свободу рідної Батьківщини – України, здобуваючи собі безсмертя у нас живих і у вічності.

Тож хочеться, щоб воїни, що тут лежать у братській могилі, у моги­лах розкиданих по лісах і у свіжих могилах сьогоднішньої війни не були забуті, осиротілі: бо саме вони дають нам відчути серцем і розу­мом величі їхньої жертовності, вагу їхньої відповідальності за життя майбутніх поколінь, за нас, за май­бутнє нашої Вітчизни. Для них час зупинився, але від них ми почина­ємо відлік наступного часу – свого і йдемо туди, куди мріяли прийти вони.

А тим часом іваньківські урочис­тості добігають кінця. Осіннє тепле сонечко хилиться до спочину і іваньківську землю, братську моги­лу, каплицю, посвячену в честь Ма­тері Божої Покрови України, саму скульптуру Богородиці й дерев’я­ний хрест, свідок тих трагічних і ге­роїчних подій, покривають вечірні сутінки і люд поволі розходиться по своїх рідних домівках, залишаю­чи знову у самітних роздумах іваньківську землю.

Завжди, коли в Іваньках закін­чаться урочисті заходи і розійдуть­ся люди, маю таку душевну по­требу: присісти на самоті і відчути ту особливу таємничу атмосферу, яка після всіх урочистостей огортає надвечірні Іваньки, ту магічну тишу, в якій ще ніби лунають мелодійні звуки молитов, відчувається при­сутність людей, але навколо вже глибока присмеркова тиша і перед тобою така ж тиха, безмовна брат­ська могила, покинута усіма щойно тут присутніми, ніби осиротіла. І лише ти тут з нею один-на-один живий, а вони…. Тоді вони були на багато молодші від мене нинішньо­го. Смертельні рани, засохла на одязі кров і безмовні, торкнуті віч­ністю обличчя, які, недавно, так завзято пристрасно протистояли ворогові, виганяючи його з рідної землі, тепер один по одному ля­гали у цю братську могилу. Лягали, щоби із цього підземелля і уже з небесних висот, молитись і невідо­мою нам містичною, ірреальною присутністю допомагати нам боро­тись за кращу долю рідної України.

Степан ІВАСЕЙКО.

* * *

14 жовтня пройшли заходи з вшанування пам’яті жертв Івань­ківської трагедії. Місцевість колиш­нього села Іваньки, нині Карівський старостинський округ, це трагічна пам’ятка нашої визвольної історії. Влітку 1944 року радянські війська, намагаючись знищити повстан­ський рух, спалили до тла Іваньки. Тут відбувся один з найбільших боїв воїнів УПА з радянськими загарбниками. Щорічно на цьому місці збираються небайдужі гро­мадяни, нащадки тих, хто боровся із сталінськими посіпаками, та вша­новують пам’ять усіх, хто поклав життя, захищаючи рідну землю.

2022 рік не став виключенням. Тим паче, що сьогодні наші Захис­ники так само безстрашно проти­стоять окупанту, як і їхні предки.

Божественну Літургію і панахиду на могилі воїнів УПА відслужили о. Степан Марцинківський (с. Діб­рова), о. Петро Лоза (с. Карів), о. Михайло Шевчук (с. Гійче), від­співував церковний хор з с. Діб­рова.

До присутніх звернулась Белзь­кий міський голова Оскана Береза, а також митець, виходець зі села Іваньки, засновник та один із орга­нізаторів щорічної прощі Степан Івасейко.

Було покладено квіти до могили воїнів Української повстанської армії.

Патріотичними піснями продов­жили захід.

Щиро вдячні: народному ансам­блю пісні і музики «Княжий», ан­самблю «Белзькі візерунки», фоль­клорному ансамблю «Галичанка» Народного дому с. Жужеляни, ансамблю вчителів Карівської гімназії ім. Віктора Матюка, солістці народ­ного гурту сім’ї Брезовських Галині Брезовській, сімейному дуету Со­фії і Мар’яну Партикам, ансамблю «Калинове намисто» Народного дому с. Діброва, поету, жителю Хлівчан Степану Хомину, дуету Марії Брезовській та Яні Пігурі, декламатору віршів Павлу Гою з Діброви.

Життєво необхідно належно під­тримувати пам’ять про такі місця і події, адже тільки так зможемо не допустити повторення того жаху, що пережили жителі Іваньків, і те, що переживають сьогодні жителі Харкова, Запоріжжя, Миколаєва, Бучі та Ірпеня…

Щиро сподіваємось, що Бог чує наші молитви, які ми творимо за визволення України. Хай живе слава про наших Героїв, минулого і сьогодення. Герої не вмирають!

Юлія СТАРОДУБ.

Фото автора.