Коротка пам’ять людська… Стільки століть прожили поруч із РФ і нічому не навчилися

«МОСКАЛЮ ВІРИТИ, СЕБЕ НЕ ПОВАЖАТИ!»

Коротка пам’ять людська… Стільки століть прожили поруч із РФ і нічому не навчилися! Брехня на брехні! Ще на початку осені почали точитись розмови про війну, але хто думав, що настільки все серйозно? Хто із поціновувачів «руського міра» в Україні міг подумати, що понад 70% росіян підтримають вторгнення до України та тотальне знищення українських міст та сіл? І питання тут не тільки в нашій державі. Просто філософія у середньостатистичного росіянина така – висловити «одобрямс». По-іншому вони не вміють жити. Суспільство боягузів, п’яничок, бомжів, мародерів, насильників та пройдисвітів! Така спільнота лише споживає, тому і підтримує. А ми?… А ми вчимося на своїх помилках. І так вже повелося, одне покоління в Україні здобуває, а інше – втрачає. Історія повторюється! Як і 70 років тому, сьогодні тисячі українців російські окупанти примусово вивозять в депресивні райони своєї недокраїни! Серце від болю щемить! Примиритися і зберегти присутність духу? Ні! Боротися, як боролися наші повстанці!

Думаю, у кожного з нас є своя скарбничка родинних реліквій, і в кожній такій – закарбована ціла епоха. От фото мого дідуся Михайла в Німеччині, в капелюсі та костюмі він позує на камеру. Здорового та молодого, фашисти вивезли його на роботу. Але невдовзі він повер­нувся у рідні гори, одружився, став батьком багатодітної родини. І жи­ли вони б довго, добра наживали, якби «совєти» не внесли свої ко­рективи у життя людей, які мешка­ли на землях Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляш­шя, Любачівщини, Західної Бойків­щини. Навесні 1952 року до забузьких сіл, які увійшли до СРСР, ціли­ми колгоспами примусово пересе­лили бойків із прикордонних сіл Турківщини та Старосамбірщини. Нову прикордонну територію на Львівщині новоствореного Забузь­кого, а пізніше Сокальського райо­ну, теж заселили новими людьми.

Так і потрапив мій дід Михайло Славчаник із родиною у Першо­травневе, теперішній Лешків, і став «переселенцем» за документами, а згодом і залишився тут. Тримаю в руках цю пошарпану та погризену мишами книжечку «ПЕРЕСЕЛЕН­СЬКИЙ КВИТОК №90521», і якби вміла вона говорити, могла б бага­то розповісти про лихоліття сім’ї, яку вирвали з рідних гір та посели­ли на чужині. Переселенський кви­ток на той час у разі втрати не по­новлювався і був єдиним докумен­том, відповідно до якого родини переселенців мали право користу­ватись пільгами, передбаченими тодішніми законами УРСР. На останніх сторінках цього документа є аж 10 пунктів, в яких перелічені ці пільги, а під ними значиться ПЕРЕСЕЛЕНСЬКЕ УПРАВЛІННЯ ПРИ РАДІ МІНІСТРІВ УРСР. Але якими б щедрими не були ці «по­дачки», душа рвалась у Карпати. Дома і голі стіни гріли! По смерті Сталіна люди масово ринулись у гори. Польовими дорогами, долаю­чи гірські вершини, з малими діть­ми торували карпатці шлях додому. Ночували в стодолах, літніх хатах, аби тільки смерічки рідні побачити та знову на полонинах в покинутих обійстях безтурботно хазяйнувати.

І наче по зачарованому колу іс­торія знову нагадує про гіркі уроки добросусідства із РФ! Тисячі укра­їнців, як і багато років тому, сьогодні насильно вивозять з окупованих Росією українських територій, без права у найближчі роки покидати цю недокраїну! А скільки незвіда­них сторінок чорного літопису від­кривають для себе ті, хто свято ві­рили в «руський мір». Наче у страшному сні маріупольці побачи­ли, як росіяни бомблять домівки тих, хто ненавидів бандерівців і кожен вечір слухав ефіри україно­фоба Соловйова. У перші дні війни під час авіаударів люди сходили з розуму і викидались з багатоповер­хівок, не в стані оцінити весь роз­мах брехні, яку їм стільки років вливали у вуха. Ті, кому вони так вірили, тепер цинічно знищують їх! І вони гірше нацистів!

А ми, західняки, не просто віри­ли, ми знали і тримали зброю напо­готові! Пригадую, як після відвідин карпатського села Кальне, звідки батько був депортований в 1952 році, тітка Анастасія сумно зітхну­ла: «Москалю вірити, себе не пова­жати!» та розповіла про звірства росіян, які вона бачила на власні очі. Коли на свято Спаса було зни­щено криївку, і закатовані тіла пов­станців нелюди занесли у храм, приміщення церкви оточили. А лю­дей, що прийшли на Службу Божу, водили по колу біля тіл загиблих юнаків. Хто скривився – куля! А щоб залякати селян, без суду і слідства, багатьох вивезли світ за очі! Чи не в кожному карпатському селі вже опісля з’явились братські поховання та хрести. А скільки б вони могли розповісти сьогодні тим, хто до початку війни підтриму­вав «руський мір» і ненавидів бан­дерівців.

Різні міфи про «нацистів-банде­рівців» насправді так старанно пле­калися ідеологами русизму лише для того, аби приховати зухвалі злочини орди! Орда, що здатна лише окупувати, нахабно влізти, поставити свій прапор на чужій території… а потім забути про неї. «Світле» майбутнє та людські цінності – не для російської армії, як і людське життя – ніщо! «Гені­альний» стратег Жуков, якого росі­яни вважають найвеличнішим пол­ководцем, у кулеметний бій противника посилав солдат з ручками від лопат замість зброї і цеглою за­мість гранат! «Друга найсильніша армія» світу сьогодні поміняла стратегію. Вона воює не проти ук­раїнських солдатів, здобуваючи перемогу на полі бою, а воює під­ступно проти мирного населення, скидаючи бомби на залізничні вокзали, театри, садочки, школи, лікарні…

І щоб уникнути цього пекла під назвою «руській мір», треба боро­тись! Допомагати нашій армії, ук­раїнському спротиву, допомагати один одному! А своїм онукам і пра­внукам я колись-таки переповім тітчині слова про те, що «москалю вірити, себе не поважати!»

Бог нам у поміч! Слава Україні! Слава ЗСУ!

Ірина СЛАВЧАНИК.