«МОСКАЛЮ ВІРИТИ, СЕБЕ НЕ ПОВАЖАТИ!»
Коротка пам’ять людська… Стільки століть прожили поруч із РФ і нічому не навчилися! Брехня на брехні! Ще на початку осені почали точитись розмови про війну, але хто думав, що настільки все серйозно? Хто із поціновувачів «руського міра» в Україні міг подумати, що понад 70% росіян підтримають вторгнення до України та тотальне знищення українських міст та сіл? І питання тут не тільки в нашій державі. Просто філософія у середньостатистичного росіянина така – висловити «одобрямс». По-іншому вони не вміють жити. Суспільство боягузів, п’яничок, бомжів, мародерів, насильників та пройдисвітів! Така спільнота лише споживає, тому і підтримує. А ми?… А ми вчимося на своїх помилках. І так вже повелося, одне покоління в Україні здобуває, а інше – втрачає. Історія повторюється! Як і 70 років тому, сьогодні тисячі українців російські окупанти примусово вивозять в депресивні райони своєї недокраїни! Серце від болю щемить! Примиритися і зберегти присутність духу? Ні! Боротися, як боролися наші повстанці!
Думаю, у кожного з нас є своя скарбничка родинних реліквій, і в кожній такій – закарбована ціла епоха. От фото мого дідуся Михайла в Німеччині, в капелюсі та костюмі він позує на камеру. Здорового та молодого, фашисти вивезли його на роботу. Але невдовзі він повернувся у рідні гори, одружився, став батьком багатодітної родини. І жили вони б довго, добра наживали, якби «совєти» не внесли свої корективи у життя людей, які мешкали на землях Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини. Навесні 1952 року до забузьких сіл, які увійшли до СРСР, цілими колгоспами примусово переселили бойків із прикордонних сіл Турківщини та Старосамбірщини. Нову прикордонну територію на Львівщині новоствореного Забузького, а пізніше Сокальського району, теж заселили новими людьми.
Так і потрапив мій дід Михайло Славчаник із родиною у Першотравневе, теперішній Лешків, і став «переселенцем» за документами, а згодом і залишився тут. Тримаю в руках цю пошарпану та погризену мишами книжечку «ПЕРЕСЕЛЕНСЬКИЙ КВИТОК №90521», і якби вміла вона говорити, могла б багато розповісти про лихоліття сім’ї, яку вирвали з рідних гір та поселили на чужині. Переселенський квиток на той час у разі втрати не поновлювався і був єдиним документом, відповідно до якого родини переселенців мали право користуватись пільгами, передбаченими тодішніми законами УРСР. На останніх сторінках цього документа є аж 10 пунктів, в яких перелічені ці пільги, а під ними значиться ПЕРЕСЕЛЕНСЬКЕ УПРАВЛІННЯ ПРИ РАДІ МІНІСТРІВ УРСР. Але якими б щедрими не були ці «подачки», душа рвалась у Карпати. Дома і голі стіни гріли! По смерті Сталіна люди масово ринулись у гори. Польовими дорогами, долаючи гірські вершини, з малими дітьми торували карпатці шлях додому. Ночували в стодолах, літніх хатах, аби тільки смерічки рідні побачити та знову на полонинах в покинутих обійстях безтурботно хазяйнувати.
І наче по зачарованому колу історія знову нагадує про гіркі уроки добросусідства із РФ! Тисячі українців, як і багато років тому, сьогодні насильно вивозять з окупованих Росією українських територій, без права у найближчі роки покидати цю недокраїну! А скільки незвіданих сторінок чорного літопису відкривають для себе ті, хто свято вірили в «руський мір». Наче у страшному сні маріупольці побачили, як росіяни бомблять домівки тих, хто ненавидів бандерівців і кожен вечір слухав ефіри українофоба Соловйова. У перші дні війни під час авіаударів люди сходили з розуму і викидались з багатоповерхівок, не в стані оцінити весь розмах брехні, яку їм стільки років вливали у вуха. Ті, кому вони так вірили, тепер цинічно знищують їх! І вони гірше нацистів!
А ми, західняки, не просто вірили, ми знали і тримали зброю напоготові! Пригадую, як після відвідин карпатського села Кальне, звідки батько був депортований в 1952 році, тітка Анастасія сумно зітхнула: «Москалю вірити, себе не поважати!» та розповіла про звірства росіян, які вона бачила на власні очі. Коли на свято Спаса було знищено криївку, і закатовані тіла повстанців нелюди занесли у храм, приміщення церкви оточили. А людей, що прийшли на Службу Божу, водили по колу біля тіл загиблих юнаків. Хто скривився – куля! А щоб залякати селян, без суду і слідства, багатьох вивезли світ за очі! Чи не в кожному карпатському селі вже опісля з’явились братські поховання та хрести. А скільки б вони могли розповісти сьогодні тим, хто до початку війни підтримував «руський мір» і ненавидів бандерівців.
Різні міфи про «нацистів-бандерівців» насправді так старанно плекалися ідеологами русизму лише для того, аби приховати зухвалі злочини орди! Орда, що здатна лише окупувати, нахабно влізти, поставити свій прапор на чужій території… а потім забути про неї. «Світле» майбутнє та людські цінності – не для російської армії, як і людське життя – ніщо! «Геніальний» стратег Жуков, якого росіяни вважають найвеличнішим полководцем, у кулеметний бій противника посилав солдат з ручками від лопат замість зброї і цеглою замість гранат! «Друга найсильніша армія» світу сьогодні поміняла стратегію. Вона воює не проти українських солдатів, здобуваючи перемогу на полі бою, а воює підступно проти мирного населення, скидаючи бомби на залізничні вокзали, театри, садочки, школи, лікарні…
І щоб уникнути цього пекла під назвою «руській мір», треба боротись! Допомагати нашій армії, українському спротиву, допомагати один одному! А своїм онукам і правнукам я колись-таки переповім тітчині слова про те, що «москалю вірити, себе не поважати!»
Бог нам у поміч! Слава Україні! Слава ЗСУ!
Ірина СЛАВЧАНИК.
