Головна Культура Спогад про Угнів. Або я їду додому

Спогад про Угнів. Або я їду додому

Завжди мене дивувало – як люди, котрі давно вже не живуть у місцях, де народилися і виросли, кажуть про них: «Я їду додому!» Зауважте – це після тридцяти, сорока чи п’ятдесяти років по тім, як вони покинули поріг рідноїхати, знайоме з колиски подвір’я, грушку чи яблуню при воротах. І хай десь там, у великих містах чи закордонні, у них і свої сім’ї, і діти, і робота, і друзі, але приходить час – і вони летять. Додому, додому, додому.

Та що там казати – я і сам такий. Ось вже й сорок літ минуло, як поїхав із Угнова, але і донині дім – там.

Там груша шепоче листом, У мріях туди пливу, Там вітер гойдає колиску, Колиску дитинства мою… Я там народився і виріс. І прямо від цих воріт В костюмі, що трішки навиріст, Давно вже пішов у світ…

Життя крутить у своїх водоворотах, несе бурхлива течія, часами б’є до берегів, але десь глибоко у підсвідомості є та тиха і надійна пристань, та гавань, де можна спочити душею і набратися сил. То твоє рідне місто. І все частіше у пам’яті воно починається із тої білої таблички на в’їзді, де написано тих п’ять літер -УГНІВ. Відразу перед санаторієм (з дитинства ми казали «санаторія»), а потім аптека, де колись жив мій однокласник Лисюк Юрко (що давав нам проїхатися своїм ровером до Бартишки і назад всього за один значок ГТО). А ще сто метрів ліворуч – і ось вони: рідне подвір’я і город.

І та грушка. Пам’ятаю, як плакав малим, коли привезли на великій фірі сіно на зиму для нашої корови Галки, і вломили велику гілляку над дорогою. їй боліло, і мені… І як лякали із бабцею ту грушку під Святий Вечір, і як вона, дичка, вродила рясно на наступний рік. Все тут рідне: і хвірточка, і кущі, і вишні на городі, а тепер – ще й могили батьків і бабці на цвинтарі. То корені, і до них тягне, і врешті-решт прийдеться до них…

Яке тепер все то видається маленьким. Ось була зустріч випускників у школі. Прийшли, сіли за парти. Щемно. тремко. Змінилися і постаріли усі, звичайно. Але мене найбільше вразив маленький шкільний коридор. Боже, який же він величезний і просторий у пам’яті. А ще класи. І в цьому вже, звісно, не ті, але місця пам’ятає кожен.

А тут на подвір’ї була шкільна лінійка, а у клубі – випускний, і зустріч сонця на Солокії вранці. І парк, де святкові демонстрації проходили, теж нині наче суттєво поменшав. У цьому місті було все: і перші слова, і перший дзвінок, і перша сповідь, і перша любов, атестат зрілості і – автобус із Карова до Львова. Дорога у великий світ. А потім тільки приїзди і від’їзди, незліченні і короткотривалі, але від того ще більше бажані, бо ніхто ще не відмінив силу, що тягне до рідних місць. Міцний потиск батькової руки на прощання і обійми мами на ґанку: «Приїжджай.» І так із року в рік. А потім вінки на їх могилах на цвинтарі за Жемелою. Хай з Богом спочивають, вони зробили для нас усе, що могли.

Ще раз на п’ять літ зустрічі із однокласниками, які стають дедалі поважнішими. Здається, ще недавно гуляв на їх весіллях, а зараз вже майже в усіх онуки. І однокласників збирається дедалі менше. І зустрічі традиційно починаються з відвідування могил друзів, що вже там, на небесах. І вчителів, що таки навчили нас головного – не боятися жити. Низький їм уклін і світла пам’ять.

Але таке життя – розуміємо і квапимося жити. І знову треба їхати, нас кличуть наші справи і турботи, нас ждуть діти і онуки. І Угнів розуміє це – він відпускає, як і сорок літ тому. Він прощається на виїзді білою табличкою із тими п’ятьма буквами: «їдь!» І він знає: ти повернешся, бо серце твоє – тут!

Ти просто приїдеш додому.

Іван ГЕНТОШ, поет, член Національної спілки письменників України, член Української асоціації письменників.